Приблизно 3000-4000 років до н.е. були знайдені способи отримання штучних терпких речовин шляхом випалення деяких гірських порід і тонкого подрібнення продуктів цього випалення. Перші штучні терпкі речовини - будівельний гіпс, а потім і вапно - були застосовані при будівництві унікальних споруд: бетонної галереї легендарного лабіринту в давньому Єгипті (3600 рік до н.е.), фундаментів якнайдавніших споруд в Мексиці, Великої Китайської стіни, римського Пантеону.

 Глина, гіпс і вапно здатні тверднути і служити тільки на повітрі, тому ці терпкі матеріали отримали назву повітря. Всі повітряні терпкі речовини характеризуються щодо невисокою міцністю. З часом навчилися підвищувати водостійкість вапняних розчинів, вводячи в них тонкомолотиє обпалену глину, бій цеглини або вулканічні породи, відомі під назвою "пуццолани". Так їх називали древні римляни по місцю покладів поблизу міста Поццуоллі.

 На території колись существовавшій Русі, розвиток виробництва терпких матеріалів пов'язаний з виникненням древніх міст - Києва, Новгорода, Москви і ін. Терпкі матеріали використовували при зведенні кріпосних стенів, башт, соборів. У 1584 р. в Москві був установлений «Кам'яний наказ», який разом із заготівкою будівельного каменя і випуском цеглини відав також виробництвом винищити.

 Декілька тисячоліть гіпс і повітряне вапно були єдиними терпкими матеріалами. Проте вони відрізнялися недостатньою водостійкістю. Розвиток мореплавання в XVII-XVIII вв. зажадало для будівництва портових споруд створення нових терпких, стійких до дії води.

 У 1756 році англієць Д. Сміт випаленням вапняку з глинистими домішками отримав водостійке терпке, назване гідравлічним вапном. У 1796 році англійцем Д. Паркером був запатентований роман-цемент, здатний тверднути як на повітрі, так і у воді. У наш час ці терпкі втратили практичне значення, але до другої половини XIX ст вони були основними матеріалами для будівництва гідротехнічних споруд. Інтенсивний розвиток промисловості в Росії в XVIII ст, коли було побудовано 3 тисячі промислових підприємств, не рахуючи гірських заводів, зажадало систематизації накопиченого досвіду виробництва і застосування терпких, створення ефективніших їх видів. У 1807 році академік В.М. Севергин дав опис терпкої речовини, отримуваного випаленням мергеля з подальшим помелом. Отриманий продукт за якістю був кращий роман-цемента.

 У Росії цемент почали проводити в минулому столітті. На початку 20-х років XIX ст Е. Делієв отримав обпалювальне терпке з суміші винищити з глиною і опублікував результати своєї роботи в книзі, виданій в Москві в 1825 р. У 1856 р. був пущений перший в Росії завод портландцемента, який розташувався в р. Гроздеце, потім були побудовані заводи в Ризі (1866), Щурове (1870), Пунане-кунда (1871), Подольське (1874), Новоросійську (1882), і так далі

 На початку 20 століття, в Україні працювало 60 цементних заводів загальною продуктивністю близько 1,6 млн. тонн цементу. Проте після Першої світової війни більшість цементних заводів були зруйновані. З приходом радянської влади цементну промисловість України пріщлось створювати практично з нуля.

 Вже в 1962 році, СРСР зайняв перше місце в світі по випуску цементу. У 1971 році випуск цементу в країні перевищив 100 млн. тонн. Цементна промисловість СРСР відрізнялася високою концентрацією виробництва. Середня потужність цементного заводу в СРСР була майже в 2 рази вище, ніж в США, і на 30% вище, ніж в Японії.

 Сьогодні, Україна займає п'яте місце в світі по обсягах виробництва цементу, поступаючись Китаю, Індії, США і Японії.

  Українська цементна промисловість знаходиться в числі самих швидкорослих світових індустрій з темпами близько 9%, при цьому найближчими роками можна прогнозувати збільшення темпів зростання.

 Сьогодні, головним недоліком російських цементних заводів є те, що вони використовують мокрий спосіб виробництва цементу, який набагато енергоємніший, ніж використовуваний в розвинених країнах світу сухий спосіб. Тому для компаній поважно поступово переходити на прогресивніші енергозбережнні технології.